Цікаво знати...

* * *
Цікаві факти про українську мову

Мова і цифри

Не буду вас втомлювати статистикою, але важливі цифри про мову розповімо. Зокрема, сучасна українська мова має близько 256 тисяч слів.

За лексичним наповненням найближча до нашої мови є білоруська (84%), слідом іде польська (70%) та сербська (68%) мови. Російська не в трійці – лише четверте місце (62%).
Варто додати, що і на інші сусідні слов'янські мови вплинула українська. Наприклад, такі слова, як "гопак", "козак", "степ", "бандура", "борщ", є у багатьох мовах світу.Якщо порівнювати фонетику та граматику, то українська має від 22 до 29 спільних рис із білоруською, чеською, словацькою та польською мовами, а от із російською – лише 11.

Джерело: nadbugom.in.ua

Джерело: tsn.ua

Джерело: incognita.day.kiev.ua
* * *

      Кожен україномовний письменник, громадський діяч або митець був не лише носієм української мови, але й її популяризатором.

Така хмара прізвищ на мапі наочно зображує, де народилися відомі та визнані українці

Джерело: publications.lnu.edu.ua

*  *  *

Нащадки, спадок і покровителька: цікаві факти про Івана Котляревського

*  *  *
Письменники-ювіляри 2019 року
*  *  *
Невідома доля діда і матері Тараса Шевченка

*  *  * 

10 цікавих фактів про Лесю Українку

1.                     Мало хто знає, але якби Леся жила в наш час, її б однозначно назвали дитиною індиго.

А, може, вона такою і була? В дитинстві Леся була надзвичайно кмітливою та схоплювала все на льоту. До прикладу, дівчина навчилась читати ще в чотири роки, шестилітньою вона вже майстерно вишивала, а у дев’ять – написала свій перший вірш. Про рівень її розвитку свідчить також і те, що всього у 19 років Українка написала підручник «Стародавня історія східних народів» для своїх сестер. Крім того, поетеса знала 7 мов – українську,французьку, німецьку, англійську, польську, російську та італійську. При чому казала, що французькою спілкується краще, аніж російською. Погодьтесь, що все це – і дійсно ознаки геніальності, адже далеко не кожному таке дано.

2.                     Мало хто знає, але попри вищесказане, Олена Пчілка вважала свою доньку малорозвиненою.

Леся мала ще старшого брата, Михайла. Їх в сім’ї називали спільним іменем – «Мишелосіє» через нерозлучність. Проте сина мати ставила вище за Лесю — її довго вважала малорозвиненою. Крім того, не любила її вдачі. До 5го класу навіть не віддавала до школи, а навчала вдома за власною програмою. Аргументувала це небажанням російського впливу на свою доню. Таке ставлення до дочки легко зрозуміти, знаючи характер самої Пчілки. Її боялись навіть чоловіки, а Євген Чикаленко казав: «Це та баба, що їй сам чорт черевики на вилах подає».

3.                     Мало хто знає, але свій псевдонім Лариса Косач запозичила в дядька – Михайла Драгоманова

Він підписувався як «Українець». А оскільки Леся дуже любила свого дядька і захоплювалась ним, то вирішила в чомусь бути схожою на нього. Псевдонім «Українка» з’явився в 1884 році, коли дівчині було всього тринадцять. Можливо, він був обраний на основі дитячої наївності та палкої любові до дядька, проте в історію Лариса Косач увійшла саме як Українка. А Лесею її лагідно називали в сім’ї, тож не дивно, що тверде «Лариса» вона замінила на тендітне та ніжне «Леся».

4.     Мало хто знає, але Леся Українка ввела в нашу мову такі слова як «напровесні» та «промінь»

І якщо перше ще можна зрозуміти як літературний неологізм, то друге – це ж уже навіть науковий термін! Дивно, адже зараз нам ці слова здаються цілком звичними. І в повсякденному мовленні ми однозначно віддамо перевагу слову «промінь» аніж його історичному попереднику «луч». А Олена Пчілка, мати Лесі, дала життя означенню, без якого просто не можна уявити нинішній мовний запас — слову «мистецтво». З її легкої руки в нашій мові прижилися також «переможець», «палкий» та інші слова.

   

5.    Мало хто знає, але Сергій Мержинський, кому був присвячений знаменитий лист «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами», не відповідав Лесі взаємністю.

Він сприймав їхні стосунки як дружні, а то й ділові. І коли Українка йому освідчилась, холодно відповів «Ні…» Але нічого не змінюється: кохання до цього чоловіка стає любов’ю до його думок, його ідей. Справжню суть і глибину своїх почуттів вона вихлюпнула на папір у ніч на 18 лютого 1901 року, написавши біля ліжка вмираючого Сергія Мержинського поему «Одержима». І, навіть відходячи у кращий світ, Мержинський, замість очікуваних слів освідчення, прохав Лесю попіклуватись про інакшу жінку, яку він насправді кохав.

   

6.                     Мало хто знає, але деякі дослідники творчості Українки вважають, що у неї був роман з іншою видатною жінкою того часу – Ольгою Кобилянською.

     

Леся і справді підтримувала тісні взаємини з Кобилянською, проте їх радше можна назвати дружніми, аніж любовними. Прихильники теорії про нетрадиційну сексуальну орієнтацію поетеси такий висновок роблять із листувань, де Українка часто називає Кобилянську пестливими словами, зокрема «хтосічкою». Також стверджують, що схожі мотиви проглядаються в драмі Лесі «Блакитна троянда», яка до слова, в першій редакції мала назву «Нічні метелики».

7.                     Мало хто знає, але збереглось унікальне листування Лесі Українки, з якого можна повніше зрозуміти її єство.

Кілька цитат:

·  «Кожна жінка, що себе поважає, не пише ніколи листа того дня, коли вона обіцяла».

·  «Як тільки візьмусь до якого зарібку, то зараз усі жахаються, що я “перетомлюся”, “виснажуся”, “покладу всю силу”. Чи не значить се, що мене всі мої близькі щиро вважають за безнадійного інваліда, засудженого на весь вік на паразитне життя? Бо так виходить якесь “внушение”, і я справді можу опуститись та серйозно почати думати, що я «ні до чого».

·  «Удручає в російській літературі навіть не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем. Так, наче люди з зав’язаними очима пишуть».

·  «Треба було в Єгипті родитись, то, може, й був би лад, але ж найгірша помилка мого життя – се що я зросла у волинських лісах. А проте я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа на честь їм написала драму-феєрію. Я дуже люблю казки і можу їх видумувати мільйони».

·  «Коли вибирати з двох, то я вже волю бути Дон-Кіхотом ніж Санчо Панса, бо так мені більше по натурі, та й навіть по фігурі».

·  «Часто, люблячи когось, я думаю: якби він був отакий і такий, вчинив те і те, то я б його не любила, але якби хто інший мав усі ті добрі прикмети, що сей, то чи я б того іншого любила? Не знаю… навряд. В кожному почутті єсть іще щось недослідиме, і теє “щось” дає барву цілому почуттю».

8.                     Мало хто знає, але хворобливу і тендітну Лесю Франко назвав «єдиним мужчиною в нашому письменстві».

Хоч сама Українка не вважала себе гідною і нігтя Франка. Її, як і Олену Пчілку, мали за надзвичайно сильну жінку. Сильну морально. І думка така була зовсім небезпідставною.

9.                     Мало хто знає, але існує астероїд, названий на честь поетеси.

Його повна назва – 2616 Леся (2616 Lesya). Це астероїд головного поясу, відкритий 28 серпня 1970 року.

10.                Мало хто знає, але в останні роки життя очі Лесі Українки набули надзвичайного блакитного кольору.

Цікаво, що до того вони не мали настільки інтенсивного забарвлення. Цей факт дійсно дивував всіх довкола, адже очі поетеси були наче неземні. Про це згадує у своїх спогадах Лесина сестра Ісидора Косач-Борисова. Збереглась навіть фотографія – портрет Українки – зроблений саме в той період. Шкода, правда, що світлина чорно-біла, і ми не можемо розгледіти барв погляду поетеси.

Джерело: https://xto3na.wordpress.com/2013/02/25/ukrainka/  

* * *

ІВАН ФРАНКО – ПЕРШИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ  УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК

Іван Франко був першим професійним українським письменником, який відважився жити з праці пера. Не мав державної роботи, не мав жодних нагород, не мав кафедри в університеті.

* * *

ЛЕСЯ УКРАЇНКА ЗНАЛА 10 ІНОЗЕМНИХ МОВ

Леся Українка вже в 5 років вона почала самостійно писати п’єси, а в 8 років – написала свій перший вірш. Але в 10 років у дівчинки почалися серйозні проблеми зі здоров’ям: у Лесі Українки діагностували туберкульоз кісток. Із цієї причини Лесі Українці довелося поставити хрест на музичній кар’єрі. Вона знала більше 10 іноземних мов, європейські і слов’янські мови (російську, польську, болгарську та ін.), а також давньогрецьку, латинську, що свідчило про її високий інтелектуальний рівень.

* * *

ВИБІР  ОЛЕКСАНДРА  ДОВЖЕНКА

Олександр Довженко вирішив вступати до Глухівського вчительского інституту, не тому що хотів стати вчителем, а тому що там платили високу стипендію – 120 карбованців на рік.

Останні роки життя Довженко буде перебувати ніби у «вавилонському полоні» – він зняв лише один повнометражний художній фільм «Мічурін» за власною п’єсою «Життя в цвіту», та й той на замовлення Сталіна. Поновлений на посаді на кіностудії «Мосфільм» із серпня 1945-го, Довженко відтворює біографію вченого, до якої включає зашифровані моменти власної біографії. «Мічурін», знятий у 1949-му, звучить як відновлений гімн природі, як спільне бачення вченого і режисера на перетворення землі на величезний сад. Це останній твір, закінчений за життя автора. Проекти «Золоті ворота» та «Тарас Бульба» так і не будуть втілені.

Багаторічна туга за рідною землею позначилась на моральному стані Довженка, він рветься до України, але марно, туди він має право їздити у відрядження, а ось жити має у Москві.

У 1954-му на II з’їзді радянських письменників Довженко скаржиться на знецінення фаху сценариста, у 1955 під час робочої зустрічі говорить про наслідки малокартиння останніх десяти років, від яких потерпає кінопромисловість. У цей час Довженко перший намагається в законний спосіб протистояти свавіллю в царині культури. Він відкрито висловлює стривоженість тиском, який чиниться на інтелектуальну та художню творчість, на молодих початківців у кіно, жалкує, що соцреалізм став усеохопним. Ця стривоженість почута та підхоплена молодими режисерами, внаслідок чого починається нова хвиля молодого кіно, що прагне порвати з традиційним кіно та штампами соцреалізму («Тривожна молодість» О.Алова і В.Наумова, «Над Черемошем» Г.Крикуна, «Андрієш» Я.Базеляна та С.Параджанова).

* * *

ЗАХОПЛЕННЯ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ

Захоплення Володимира Сосюри: Україна, її культура, традиції, але також частенько його помічали за пляшкою алкоголю, любив грати в більярд.

Офіційно Володимир Сосюра був одружений двічі.

Вперше одружився в 1922 році. Його перша дружина – Віра Каперівна Берзіна, колишній політрук червоноармійського ескадрону, студентка, як і він сам, у повоєнному Харкові. Їй він присвятив поему «Робфаківка». Причиною розлучення стали шовіністичні погляди дружини:

Ми з тобою зійшлися в маю,

ще не знав я, що значить ідея.

Ти й тоді Україну мою

не любила, сміялася з неї.

Від першого шлюбу в нього було двоє синів – Олег і Микола.

Вдруге Сосюра одружився в 1931 з Даниловою Марією Гаврилівною. Вона була на 12 років молодшою, закінчила балетну школу в Києві. 15 січня 1932 року в них народився син Володимир.

У 1949 р. Марію Сосюру заарештували начебто за розголошення державної таємниці і заслали до Казахстану. Та коли через п’ять років Марія Гаврилівна повертається, вони ще раз беруть шлюб.

* * *

ПРИНЦИПОВІСТЬ АНДРІЯ ЧАЙКОВСЬКОГО

Андрій Чайковський відкрив власну адвокатську канцелярію, і всі справи в судах та установах вів тільки українською мовою.

* * *

ПРОФЕСІОНАЛІЗМ МИКОЛИ ВОРОНОГО

Микола Вороний за своє життя працював бібліотекарем, режисером українського театру, редактором газети «Життє і слово», коректором Наукового Товариства ім. Шевченка, неофіційним редактором газети «Зоря», актором, викладачем.

* * *

ДОЛЯ МИКОЛИ КУЛІША

Миколу Куліша за написання п’єс антикомуністичних напрямів засуджили до ув’язнення на 10 років у спец таборах. Тримали його на Соловках як небезпечного злочинця, після чого його було розстріляно.

* * *

БЕЗ ВИЩОЇ ОСВІТИ…

Михайло Коцюбинський так і не отримав вищої освіти, але був високоосвідченою людиною. Був знайомий з Іваном Франком, М. Лисенком – який був його кращим другом, також з Василем Стефаником, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою та Михайлом Старицьким.

* * *

ЧИН ІВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО

Іван Котляревський віддав 25 років службі на посаді наглядача (директора) дому виховання дітей бідних дворян у Полтаві. За це, власне, й одержав від царя чин майора.

Народився 9 вересня 1769р. в Полтаві в сім’ї канцеляриста. Спочатку навчався у дяка. З 1780 по 1789 вчився у Полтавській духовній семінарії. У 1789-1793 працював канцеляристом, у 1793-1796 – домашнім учителем у сільських поміщицьких родинах. Почав писати «Енеїду». У 1796-1808 перебував на військовій службі в Сіверському карабінерському полку. У 1806-1807 Котляревський в ранзі штабс-капітана брав участь у російсько-турецькій війні, був учасником облоги Ізмаїлу. У 1808 вийшов у відставку з орденом святої Анни. З 1810 працював наглядачем «Дому для виховання дітей бідних дворян». У 1812 під час походу Наполеона I Бонапарта на Росію Котляревський сформував у містечку Горошині на Полтавщині 5-ий український козачий полк, за що отримав чин майора. У 1817-1821 – директор Полтавського вільного театру. Для поповнення репертуару театру написав дві п’єси – «Наталка Полтавка» (1819), «Москаль-чарівник»; продовжує роботу над «Енеїдою» У 1818 разом з В.Лукашевичем, В.Тарновським та ін. входив до складу полтавської масонської ложі «Любов до істини». З 1821 року член Вільного товариства любителів російської словесності. Підтримував зв’язки з декабристами. У 1827-1835 – попечитель «богоугодних» закладів. У 1835 р. через хворобу Котляревський залишає службу і йде у відставку. Перед смертю він відпустив на волю дві сім’ї своїх кріпаків і роздав родичам та знайомим усе своє майно. Помер 10 листопада 1838р. і похований у Полтаві.

* * *

Класик української радянської літератури та шевченківський лауреат Андрій Головко у 1924 році вбив свою дружину та доньку

Андрі́й Васи́льович Головко́ (3 грудня 1897, с. Юрки, нині Козельщинського району Полтавської області України – 5 грудня 1972 Київ) –  український письменник, критик.

Лауреат Шевченківської премії (1969). 14 травня 1924 року А. Головко пострілом із револьвера системи «Наган» убив власну дружину Тетяну Семенівну Головко, 27 років. Наступного дня застрелив свою п'ятирічну доньку Галину.

За словами В'ячеслава Чорновола, А. Головко – класик соцреалізму, лауреат Шевченківської премії, чиї твори віднесені до надбань радянської дитячої літератури, водночас виявився «душогубом», який холоднокровно вбив свою жінку і п'ятирічну доньку. 1989 року В. Чорновіл опублікував зізнання Головка про вбивство своєї родини в самвидавничому часописі «Український Вісник»:

«1) Я хорий –це факт. 2) Лікуватись не маю змоги – це факт. 3) Хороба росте з кожним днем і погрожує в найближчим часі зробити з мене непрацездатним, а сім'ю без шматка хліба зоставити – і це факт. Як же бути?

Та просто, коли так – застрелитись. А жінка, а дочка? Я хорий і в мене хоре чуття, коли я тільки уявляв, як бідуватиме вона хора з дитиною маленькою, я божеволів, я не знав, що робити. Нарешті з болем нелюдськім рішив: Я не покину їх… Я мушу їх спершу позбавити життя. Себе потім.

14 травня Головко прогулювався із дружиною. Стомившись, жінка заснула у холодку, під соснами. Письменник накрив її обличчя червоною хусткою і вистрелив у голову. У дитячому садочку, де була його донька Галина, він повідомив, що жінка зробила аборт і залишилася в Полтаві. А дитині пообіцяв поїхати до мами, яка купила їй «гарну куклу і гостинців багато-багато». О 7 ранку наступного дня Головко з Галиною сів на поїзд.

Встав на Потоках… Од станції Потоки ми з нею пройшли під ліс понад Пслом, я все казав їй, що мама сюди прийде, а тоді до дому поїдемо всі. Воно раділо маленьке. Збирало квітки мамі, а потім стомилося, – устало рано, спатки схотіло. Я вибрав місце під кущем терну, нап'яв холодочок і поклав її, знов, як і дружину хусткою голову вкрив і витяг нагана – і вдарив в голову Галинці. І знов у грудях мов обірвалося у друге щось, а потім пусто-пусто…

Я знав, що незабаром злочин буде розгаданний… Але мені важне лише хоч два тижні, хоч місяць пожити було в Харкові, поки закінчив би працю, а тоді… У мене ще було в нагані два патрони. Життя вже для мене не було, бо [в] голові кінці висять од нервів, а з грудей шмаття з кров'ю вирвалось, як стрельнув вперше, як стрельнув вдруге… Але власні були й такі ще думки, може в Харкові з'явлюся і розкажу всім, щоб знали, а може б про це написав у творі…».

* * *

Друга збірка поезій Миколи Вінграновського, що називається «Сто поезій», завдяки старанням цензури вийшла в друк, маючи їх 99.

Мико́ла Степа́нович Вінграно́вський (7 листопада 1936, Первомайськ, Миколаївська область, Українська РСР – 26 травня 2004, Київ, Україна) – український письменник-шістдесятник, режисер, актор, сценарист та поет.

Дебютував Микола Вінграновський добіркою поезій у журналі «Дніпро» (ч. 2, 1957), відтак – у «Жовтні» (нині «Дзвін») (ч. 8, 1958), «Вітчизні» (ч. 5, 1960) і «Прапорі» (нині «Березіль») (ч. 8, 1960). Публікація в «Літературній газеті» від 7 квітня 1961 р. «З книги першої, ще не виданої» містила дванадцять поезій. Перша збірка «Атомні прелюди» побачила світ 1962 року, разом зі збірками «Тиша і грім» Василя Симоненка і «Соняшник» Івана Драча. В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості, зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сучасного.

Цього митця називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління. Письменник стверджував: «Українське поетичне кіно – це така сама вигадка, як вигадка й про нас, що ми – шістдесятники. Немає шістдесятників, сімдесятників – є таланти, зрілі, освічені люди, яких не можна загнати в перелік».

1967 р. побачила світ друга поетична збірка «Сто поезій». Щоправда, завдяки старанням цензорів в остаточному варіанті поезій залишилося 99… У 1971 році вийшла збірка «Поезії», у 1978 – «На срібнім березі». Між цим були зйомки фільмів, написання прозових творів, сценаріїв.

У цей же період поет багато працює над дитячими творами. Ще на початку шістдесятих років у журналі «Ранок» з'явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко-говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші.

У 1982 р. побачила світ збірка «Київ», згодом – «Вибране» (1986), передмову до якого написав Іван Дзюба. Двома роками раніше Миколі Вінграновському присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка за твори для дітей, зокрема й прозові – повісті «Сіроманець», «Первінка» та інші.

Також він є автором книжок-віршів: «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю»; повістей: «У глибині дощів», «Літо на Десні»; роману «Северин Наливайко».

Найповніше видання доробку – «Вибрані твори в трьох томах» (2004). Постановник десяти художніх та документальних фільмів.

Нa відміну від багатьох шістдесятників, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню. Єдиною керівною посадою (і то неоплачуваною), було головування від 1989 по 1993 рік в українському відділенні ПЕН-клубу.

Помер 26 травня 2004 року в Києві внаслідок тяжкої хвороби. Похований у Києві на Байковому кладовищі, (ділянка № 49а).

* * *

Михайло Драй-Хмара знав дев’ятнадять мов (останньою став вивчати англійську мову)

Миха́йло Опана́сович Драй-Хма́ра (28 вересня (10 жовтня) 1889, Малі Канівці Золотоніського повіту, тепер Чорнобаївського району Черкаської області –19 січня 1939, концтабір ГУЛАГ СРСР, Колима) – український поет, літературознавець, перекладач. Батько Оксани Ашер.

Жертва сталінського терору.

Михайло Драй-Хмара знав 19 мов. Це майже всі слов'янські (адже його спеціалізацією як ученого було слов'янознавство): українська, російська, білоруська, польська, кашубська, чеська, сербська, хорватська, болгарська. Знав він низку давніх мов – старослов'янську, старогрецьку, латину, санскрит. Знав новітні європейські мови – румунську, французьку, німецьку, італійську, фінську. Останньою мовою, яку вивчав Михайло Панасович, стала англійська.

У доробку Драй-Хмари – переклади художніх творів з таких мов:

·                     російської (Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Афанасій Фет),

·                     білоруської (Максим Богданович),

·                     польської

·                     чеської

·                     німецька (Стефан Цвейг)

·                     французької (Жерар де Нерваль, Теофіль Готьє, Шарль Леконт де Ліль, Шарль Бодлер, Поль Верлен, Жуль Лафорг, Поль Клодель),

·                     фінської

·                     італійської: десь у надрах репресивних органів загубився або й пропав його переклад «Пекла» – першої частини «Божественної комедії» Данте.

* * *

Іван Нечуй-Левицький

принципово не вживав літеру «Ї».

Іва́н Семе́нович Нечу́й-Леви́цький (справжнє прізвище –Леви́цький, 13 [25] листопада 1838, Стеблів, нині селище міського типу  Корсунь-Шевченківського району Черкаської області, Україна – 2 квітня 1918, Київ, Київська губернія, УНР) – український прозаїк, перекладач, письменник.

Маючи м'яку вдачу, Іван Нечуй-Левицький показував дивовижну твердість та категоричність, коли йшлося про святі для нього речі. У цьому вдався в батька-священика. Ще в Кишиневі написав працю «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини». Ішлося не про те, що ця література «гірша» за нашу – цінував Лєскова, Толстого, Островського, особливо Щедріна. Але вважав: російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку Левицького, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.

Так само категоричним був щодо правопису: «Писати треба так, як люди говорять!». Тому не терпів літеру «ї», писав не «їх», а «йих» і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували «на віки вічні». Правописні нововведення вважав «галицькою змовою». Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: «Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!».

Живу мову він знав. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх. До речі, вираз «старанно уникав» вважав польським: «Я сказав би: падковито одмикував – це чисто народний київський вираз». Казав не «негативне», а «відкидне», не «позитивне», а «покладне».

* * *

Ліна Костенко

відмовилась від звання Героя України

Із політикою у Ліни Костенко особливі стосунки: колись вона відмовилася від звання "Герой України", заявивши: "Політичної біжутерії не ношу!".

Ліна Василівна Костенко народилася у сім'ї вчителі 19 березня 1930 року в м. Ржищеві на Київщині. Коли дівчинці було 6 років – родина перебралася до столиці, де Ліна закінчила школу. Ще будучи ученицею, вона почала відвідувати літературну студію при журналі "Дніпро", який редагував Андрій Малишко. Перші вірші Ліна Костенко випустила в 16 років.

Після закінчення середньої школи майбутня поетеса вступила в Київський педагогічний інститут, а після його завершення стала студенткою Московського літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році.

Одразу після завершення навчання Ліна Костенко видала свою дебютну збірку поезій "Проміння землі". Друга збірка "Вітрила" вийшла в 1958 році, за нею – збірка "Мандрівки серця" (1961 р.). Поетесі одразу вдалося завоювати любов та повагу українців, але не всім подобалася її творча діяльність. "Зоряний інтеграл" 1962 року заборонила до друку цензура, і відтоді ім'я Ліни Костенко зникло на 15 років. Увесь цей час поетеса писала "в шухляду" та стала однією з ключових фігур покоління українських шістдесятників.

За час вимушеного мовчання поетеса не сиділа склавши руки та створила свої найкращі твори: і "Берестечко", і "Маруся Чурай", і поезії, що згодом ввійшли до збірок "Над берегами вічної ріки" та "Неповторність". Повернутися до читачів Костенко змогли лише 1977 року: тоді опублікували збірку її віршів "Над берегами вічної ріки", а 1979-го –  історичний роман у віршах "Маруся Чурай", який чекав свого виходу 6 років. За нього поетеса отримала Державну премію імені Тараса Шевченка.

Після книги італійською "Інкрустації" (1994) та "Берестачка" (1999) Ліна Костенко знову взяла паузу. На 10 років вона вже за власним бажанням зникла з публічного простору України. Вона відмовилася від звання Героя України, а до громадського життя на деякий час повернулася лише в період Помаранчевої революції.

А от літературне повернення Ліни Костенко відбулося 2010 року: письменниця видала свій перший прозовий твір "Записки українського самашедшого", що викликав великий ажіотаж. У січні 2011 року поетеса вирушила в тур-презентацію свого першого роману, але 9 лютого вона перервала свій тур через особисту образу.

Крайня книги Ліни Костенко з'явилася в лютому 2011 року – до поетичної збірки "Річка Геракліта" ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій. Відтоді письменниця знову замовкла, хоча й зізнавалася, що практично написала роман-продовження "Записок" від імені жінки. Поки що невідомо, коли чекати нових творів письменниці.

* * *

ОДРУЖЕННЯ МихайлА СтарицькОГО

Михайло Старицький одружився з сестрою Миколи Лисенка, хоча вона була лише 14-літньою дівчиною. Шлюб виявився міцним, щасливим і багатим на дітей.  Дочки – Людмила, Оксана і Марія – також були видатними діячами української культури. Син Юрій (пом. 1936) був юристом, ще одна дочка померла малолітньою.

Михайло Старицький народився 2 грудня (14 грудня за новим стилем) 1840 року в селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер – Черкаська область). Походив зі шляхетського роду. Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопцеві було вісім років. 1852 року померла і мати – Анастасія Захарівна. Вона походила з родини Лисенків. Залишившись сиротою, Михайло виховувався у родині свого дядька – Віталія Романовича Лисенка, батька композитора Миколи Лисенка.

У 1851-1856 рр. хлопець навчався у Полтавській гімназії, яка була на той час однією з найкращих.

У 1858 році Михайло Старицький разом з Миколою Лисенком вступає до Харківського університету, а у 1860-му переводиться на фізико-математичний факультет Київського університету.

1861 року повертається до рідного села, щоб вступити у володіння батьківською спадщиною.

1862 року одружився із сестрою Миколи Лисенка Софією Віталіївною.

1864 року повертається до Київського університету, але навчається вже на юридичному факультеті. 1865 року закінчує навчання у Київському університеті.

1871 року оселився у Києві. Увійшов у творчу співпрацю з Миколою Лисенком – вони спільно організували «Товариство українських сценічних акторів».

Старицький записував народні пісні, які потім видавав в обробці Миколи Лисенка, писав лібрето до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена»).

У 1878 році під тиском імперської влади Старицький припиняє активну громадську діяльність і деякий час, імовірно, мешкає у своєму родовому маєтку. Його перебування в цей період за кордоном, про що йдеться у деяких розвідках, практично нічим не підтверджується. До діяльного суспільного життя письменник повертається 1880 року. У 1883 та 1884 роках митець видавав український альманах «Рада» (вийшло два випуски)

У серпні 1883 року Михайлу Старицькому було запропоновано очолити першу національну професійну трупу, більш відому як Театр корифеїв. Згаданий колектив у жовтні 1882 року створив у Єлисаветграді Марко Кропивницький, який і надалі продовжував виконувати в ньому обов'язки режисера. Старицького запросили до театру передусім як мецената, і він повністю виконав свою шляхетну місію. Драматург, як відомо, продав свій маєток і майже всі виручені кошти потратив на потреби трупи.

У 1885 році через низку причин Старицький залишив трупу корифеїв і заснував нову з молодих акторів.

1895 року митець залишив театральну діяльність і цілком віддався літературній творчості.

Помер Михайло Старицький у Києві 27 квітня 1904 року, похований на Байковому кладовищі.